«Незгасима рана України»

     Пам’ять — нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок написано криваво-чорним кольором. Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голодомор 1932-33 років. Влада забрала у людей все. Все, до останнього колоска, до останньої зернини. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селян, українців.

     Не залишається поза увагою ця трагедія і в перегінчан. Щорічно в кінці листопада місяця багатолюдно збираються наші односельчани, щоб вшанувати пам’ять померлих в часи голодомору та політичних репресій. Так і в суботу 23 листопада священнослужителі трьох церков відправили панахиду за упокій душ, померлих від голоду, а після чого була проведена година–пам’яті «Незгасима рана України», де ведуча Оксана Ількович ще раз нагадала, що голодне лихоліття, яке сталося 80 років тому, дослідники називають по-різному: голод, великий голод, голодомор, людомор.

    

     Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1932-1933 рр. все одно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років. Вона завжди буде об’єднувати всіх живих одним спогадом, одним сумом, однією надією. Адже й нині живе у пам’яті народу прокляття тим, хто збиткувався над його долею і життям. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз’ятрені серця, болить душа, що звідала горя до краю.

     Учні школи зачитали вірші, присвячені цій трагедії.

 До цієї події в бібліотеці було презентовано книжкову виставку «Голодомор – наша печаль і скорбота».

     У нас, українців, є традиція: коли людина помирає, запалюють свічку, щоб душа летіла при світлі і знайшла свій прихисток у потойбіччі. А, оскільки, у 1932-1933 ррю померлим ніхто не світив свічки, то душі їхні досі неприкаяні і не можуть опікуватися нами.

     «Їм – неоплаканим і невідспіваним… Їм – похованим без труни й молитви… позбавлених могили й шани — запалимо Свічку Пам’яті» – таким було звернення до всіх присутніх. Пом’янімо мільйонії жертви, які голодом винищив кат. В тридцять третьому році, що вмерли і лишились лежать коло хат.

“Рідна мова чиста, як роса”

 

Мово! Пресвята Богородице мого народу!

 З чорнозему, рясту, з любистку, м’яти,

з роси, з дніпровської води, євшан-зілля, від зорі й місця народжена.

Воскреси! Повернися! Відродися!

 

                       Забуяй вічним і віщим словом від лісів – до моря, від гір –

до степів. Освіти від мороку, возвелич, порятуй народ її навіки.

                                                                       «Молитви до мови» К. Мотрич.

     9 листопада, в усіх містах України відзначають День української писемності та мови і вшановують пам’ять Преподобного Нестора -Літописця.

     8 листопада в приміщенні Перегінської міської бібліотеки з учнями 11 –А класу було проведено інформаційну годину «Рідна мова чиста, як роса”

     Кожна епоха дарує людству нові винаходи і відкриття. Але найбільшим винаходом людства було письмо. Писемні знаки дали людям можливість зберегти істинне знання. Адже саме завдяки написаному слову люди збагнули світ і своє місце в ньому.

     Відомо, що мова кожного народу – явище давнє, ії коріння сягають у доісторичні часи. Вона є найгеніальнішим наслідком матеріальної і духовної діяльності багатьох поколінь.

     У великому творчому процесі народжується мова людини, а з нею  і найміцніше природне єднання – суспільство, народ. Нації без мови не існують, як не існують мови без націй. Зникнення з життя якоїсь форми розумного існування – велика втрата для всього людства.

     Доля української мови сумна і героїчна водночас. Але, незважаючи на численні перешкоди і лихоліття, вона, як і наш народ, все – таки вистояла.

     Ведучі  Абрам Любов та Мельник Лідія згадати  основні віхи історичного розвитку української мови.

     Понад тисячу років тому брати Кирило і Мефодій створили на основі староболгарської мови азбуку і почали розповсюджувати ії між слов’янами. Це поклало початок розвиткові писемності і культури всіх слов’янських народів.

     У Київській Русі книги цінувалися, як рідкісні скарби. Мати декілька книг означало володіти цілим багатством. “Повість минулих літ” називає книги “ріками, які наповнюють всесвіт мудрістю незмірної глибини”. “Якщо старанно пошукати в книгах мудрості, – зазначав літописець, – то знайдеш користь душі своїй”.

     Преподобний Нестор-літописець — киянин, у сімнадцять років прийшов у Києво-Печерську лавру послушником. Прийняв його сам засновник монастиря преподобний Феодосій. Молитвою та послухом юний подвижник невдовзі перевершив найвидатніших старців. Під час постригу в ченці Нестор був удостоєний сану ієродиякона. Книжкова справа стала змістом його життя.

     Найвизначнішою працею Нестора-літописця є «Повість временних літ» — літописне зведення, складене у Києві на початку XII століття. Це перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Преподобний Нестор довів розповідь з літописних зведень кінця XI століття до 1113 року. Всі наступні літописці лише переписували уривки з праць преподобного Нестора, наслідуючи його. Але перевершити так і не змогли. «Повість временних літ» була і залишається найвидатнішою пам’яткою слов’янської культури. Тому преподобного Нестора-літописця можна по праву вважати батьком не лише вітчизняної історії, а й словесності.

     Семко Марія та Мельник Віра прочитали вірші Т. Шевченка та М. Рильського  про мову.

     Доповнювала захід викладка літератури  «Мова наша калинова»